Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Сьогодні ми святкуємо не тільки Храмовий Празник села Нижня Лукавиця, але й відзначаємо славний ювілей нашої церкви – минуло 200 років від дня її побудови і освячення.

Завдячуючи архівним матеріалам, маємо змогу поіменно назвати наших дорогих предків, які збудували і доглядали оцю прекрасну споруду, що вже дві сотні літ служить селянам дорогою до Христа, дорогою до Бога.

Назову так, як записано – з горішнього кінця:

Дім № 1 – Олійник Гринь

Дім № 2 – Шпіцер Андрій

Дім № 3 – Янів Теодор

Дім № 8 – Савків Іван

Дім № 9 – Ткачик Василь

Дім № 11– Палюк Іван

Дім № 12– Дячишин Василь

Дім № 13– Шпіцер Василь

Дім № 14– Стефанів Петро

Дім № 15– Потоха Гаврило

Дім № 16– Михайлишин Стефан

Дім № 17– Стефанів Дмитро

Дім № 18– Одинак Іван

Дім № 19– Палюк Петро

Дім № 20– Попович Гринь

Дім № 21– Микитин Дмитро

Дім № 22– Палюк Іван

Дім № 23– Шпіцер Яць

Дім № 24– Петрик Іван

Дім № 26– Пахольчишин Василь

Дім № 27– Сулик Стефан

Дім № 29– Одинак Михайло

Дім № 32– Байтала Яць

Дім № 34– Коваль Андрусь

Дім № 36– Потоха Данило

Дім № 39– Мельник Микола

Дім № 41– Попович Василь

Дім № 42– Шимків Михайло

Дім № 43– Потоха Антон

Дім № 45– Вінчерський Стефан

Ми схиляємо перед названими господарями наші голови у великій пошані і щирій вдячності за їхню працю для блага села.

Парохами до страшного 1946 року – коли більшовики знищили УГКЦ – у нашому селі служили:

1876 рік – о. Іван Лозинський

1886 рік – о. Роман Шепарович

1895 рік – о. Володимир Чепіль

1904 рік – о. Іван Головкевич

1907 рік – о. Петро Процик

1910 рік – о. Сидоній Левицький

1914 рік – о. Петро Ґедз

1928 рік – о. Юстин Ільницький

1932 рік – о. Юліан Тарантюк

1938 рік – о. Петро Кішка

Схилімо наші голови, вшановуючи пам'ять названих і невідомих душпастирів, які протягом багатьох століть хрестили, навчали, вінчали і відправляли в інший світ наших предків.

Наше село має давню історію. У книзі 'Стрийщина' читаємо: 'Коли ж в 1396 році існувало вже місто Стрий, Стрийський повіт і місцевий костьол, то ясно, що місто мусіло вже давно існувати, може навіть за княжих часів. Це саме відноситься й до найстаріших сіл Стрийщини, якими є Дашава, Дуліби, Жулин, Кавсько, Лисовичі, Лисятичі, Лукавиця Нижня, Семигинів, Сихів, Станків, Стинава та Яблунівка'.

У 1924 році в селі проживало 600 греко-католиків, 20 латинян та 8 жидів (для довідки: Моршин тоді населяли 465 греко-католиків, 30 латинян та 20 жидів). З північної сторони знаходився фільварок поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком. Їм належало 113 га орної землі. Далі – млин, гуральня та цегельня. Аж до Станкова розташувалися десятки ставків, де процвітав рибний промисел і безземельні селяни мали роботу. Сільським господарям належало 187 га орної землі. Діяли: Братство Апостольства Молитви (35 чол.), читальня 'Просвіти' (30 чол.), позичкова каса, громадська крамниця, школа з українською мовою навчання.

З початку 1930-х років у селі діяла ОУН (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині). Після створення Організації Українських Націоналістів національне і культурне життя селян пожвавилося. В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!”

На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в оцій церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав: “…я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок… В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”.

У цей урочистий день належить згадати вдячним словом і поміщиків Баранських. Вони володіли частиною земель і природних ресурсів Нижньої та Верхньої Лукавиць, Братківців, Жулина, Розгірчого, Семигинова. Хоча поміщики були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема, виділяли кошти на будівництво і утримання греко-католицьких церков. Під їхнім патронатом були церкви у всіх вищеназваних селах. І це тоді, коли у багатьох селах на Галичині власниками церков були жиди. На початку ХХ століття у Любінецькому деканаті ізраеліти були власниками церков у таких селах: Воля Довголуцька, Гірне, Любінці, Побук, Нижнє Синевідсько, Стинава Вижна, Конюхів, Труханів. Семигинівська церква до 1895 року теж належала жидам, а потім Баранські викупили її і віддали в користування греко-католикам.

З 1876 по 1939 рр. патронами нашої церкви послідовно були: Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські.

Гірко згадувати, але цю родину безжально знищили більшовики. Після приходу на Західну Україну у 1939 році НКВД заарештувало понад 25 тисяч польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцаїв, осадників, тюремників і за Постановою ЦК ВКП(б) від 5-го березня 1940 року їх було розстріляно без суду і слідства. Найбільшим місцем масового розстрілу поляків більшовиками стала відома Катинь. Там був розстріляний і один з опікунів УГКЦ в с. Семигинів Володимир Баранський – народжений 1894 року у с. Нижня Лукавиця.

Комуно-більшовицька чума після 1939 року жорстоко лютувала і на наших землях. Заарештували, закатували або вивезли в Сибір найбільш національно свідомих українців: членів ОУН, греко-католицьке духовенство, вчених, учителів, українську інтелігенцію. Після війни по-насильницьки зліквідували УГКЦ, забрали і передали Російській Православній Церкві храми, вивезли до Сибіру митрополита Йосипа Сліпого і всіх гр-кат. єпископів, примушували всіх священиків перейти на російське православіє (хто не погодився, був репресований).

Заборонили і зліквідували всі українські організації і товариства: НТШ, 'Просвіту', 'Пласт', 'Рідну Школу' і, звичайно, ОУН. Забрали у селян майно, землю, реманент, коней. Закрили й нашу церкву, пропагували войовничий атеїзм, засівали бездуховність, пияцтво, розпусту, злодійство, неробство, ворожнечу.

Почали вербувати людей до співпраці з НКВД, готувати сексотів, зрадників. За тим пішли перші комсомольці, перші комуністи, нищителі хрестів та інші прислужники колгоспно-більшовицького ладу, які за дуже сумнівні блага продавали нечистому душу.

І ось, коли з ласки Божої Україна стала незалежною, відродилася на наших землях споконвічна Греко-католицька Церква, коли прийшла пора спільними зусиллями будувати Державу, колишні сексоти, перші комсомольці, комуністи та обдурена ними частина селян почали будувати у Нижній Лукавиці – маленькому селі без сільради – ще одну Церкву – Російську Православну. Стояли за цією будовою люди, які раніше не тільки самі не ходили до Церкви, але й забороняли школярам навіть у великі свята відвідувати Храм Божий, забороняли колядувати, щедрувати, показувати вертеп, йти гаївок.

Звертаю Вашу увагу, що взялися будувати храм не для Української Автокефальної Православної Церкви (незалежної, з центром у Києві), а для Російської (з центром у Москві) Православної Церкви (тоді ще УПЦ КП не існувало).

Більшовицька Москва руками своїх вірних наймитів розділила наше древнє село навпіл.

Думаю, що не раді загиблі 25 вояків УПА зі школи старшин поминальним молитвам, які одночасно виголошують дві громади села на різних могилах: одна громада на Ставищі, друга – на цвинтарі. Мабуть, не радо спостерігають з небес наші предки за Великодніми поминальними молитвами, бо порушуючи багатосотлітню традицію, творимо їх у різні дні.

Всечесні отці!

Українська Греко-католицька Церква відрізняється від інших українських церков тим, що вона завжди була національною церквою. Після княжих часів Україну окупувала Польща, яка послідовно намагалася ополячити українців. Багато української шляхти перейшло на польське, народ став беззахисним, тому Київська митрополія православної церкви на території Речі Посполитої у 1596 році прийняла рішення просити Папу Римського про захист українства і української православної віри. Таким чином Українська православна церква була прилучена до Папського Престолу і стала підпорядковуватись Папі безпосередньо, а не через польських ієрархів. При цьому зберігався грецький обряд, україномовна відправа і ліквідовувалася небезпека ополячення українців через церкву.

Натомість на Східній Україні, яка тоді була під впливом Московії, події повернулися не так сприятливо для українців. Москва ліквідувала Київську митрополію, підпорядкувала Українську православну церкву Московському Патріархату, запровадила староруську та російську мову у церковне життя. РПЦ стала знаряддям русифікації українців. Саме тому маємо сьогодні таку трагічну мовну ситуацію на лівобережній Україні.

Навіть у Незалежній Україні храми та монастирі, що підпорядковані УПЦ МП, послуговуються виключно російською мовою. Україні, українській мові, навіть українській церкві нині знову загрожує одвічний ворог-русифікатор, який устами Кіріла закликає будувати 'русский мир', зазіхає на нашу історію, землю, на Київ.

На Галичині ж Українська Греко-католицька Церква і її митрополити твердо охороняли національні інтереси русинів-українців.

Одним з перших керівників церкви, що розпочав боротьбу за підняття української мови на державний рівень, був Михайло Левицький – галицький митрополит впродовж 42-х років (1816 – 1858), перший кардинал-українець.

З його ініціативи у 1818 році відбувся синод Перемиської єпархії, на якому прийнято постанову закладати парафіяльні школи з українською мовою викладання. Він видав український буквар і катехизм. Як галицький митрополит Михайло Левицький зобов'язав греко-католицькі консисторії опікуватися українськими народними школами, готувати для них вчителів і підручники.

Активним захисником українського народу і його мови був митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства під час загальноєвропейської демократичної революції звернувся 19 квітня 1848 р. до австрійського імператора з петицією, у якій висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій.

2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою.

Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя. 25 жовтня 1859 року він видав куренду (послання): 'Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові'.

Йосиф Сембратович – галицький митрополит з 1870 по 1882 роки – вживав рішучих заходів проти пияцтва, яке за сприяння польської влади та жидів-корчмарів ширилося серед українського селянства, закликав священиків засновувати братства тверезості, сільські ощадні каси, громадські магазини.

Митрополит Сильвестр Сембратович у 1896 році разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах.

Відомо як багато і жертовно працював для блага українського народу митрополит Андрей Шептицький: опікувався українською культурою, освітою, вихованням народу у національному дусі; сприяв діяльності українських товариств, організацій, партій.

Хочеться побажати сьогоднішнім душпастирям і владикам УГКЦ, щоб вони наслідували дії і вчинки своїх попередників у справі зміцнення українства, духовного і національного виховання вірних. Не можна бути понад політикою допоки існує загроза втрати тих здобутків, яких з Божою поміччю домоглася Україна за останні двадцять років.

Вам, дорогі мої земляки, бажаю знайти спосіб побороти розбрат і продовжити славну історію нашого села в любові, єдності, взаємоповазі.

Дякую за надану можливість виступити перед Вами на цьому прекрасному ювілеї.

Слава Україні!

Василь Шпіцер.

Закрити